Постанова Верховного суду щодо дезертирства

Верховний Суд залишив без змін судові рішення судів нижчих інстанцій, які, на його думку, зробили правильний висновок про доведеність вини старшого сержанта, котрий самовільно залишив військову частину, в дезертирстві.

Так, колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду розглянула касаційну скаргу захисника засудженого на вирок місцевого та ухвалу апеляційного судів.

Згідно з вироком суду першої інстанції чоловік був засуджений за ч. 1 ст. 408 Кримінального кодексу України (дезертирство). Під час проходження військової служби у Збройних Силах України старший сержант умисно, без дозволу командування, без поважних причин, незаконно припинив виконувати свій конституційний обов’язок щодо захисту Вітчизни, незалежності, територіальної цілісності та самовільно залишив військову частину.

Апеляційний суд залишив вирок місцевого суду без змін, відтак адвокат подав касаційну скаргу, в якій просив скасувати судові рішення та закрити кримінальне провадження. На думку захисника, в діях засудженого немає складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 408 КК України. Адвокат пояснив свою вимогу тим, що особа не є суб’єктом цього злочину.

Як зазначається в постанові ВС, апеляційний суд обґрунтовано визнав безпідставними доводи (вони аналогічні доводам касаційної скарги) про те, що чоловік не мав умислу ухилятися від проходження військової служби та надалі підтримував зв’язок із командуванням частини, допомагав їй матеріально. Адже ці дії не стосуються проходження військової служби та не звільняють особу від відповідальності за самовільне залишення військової частини.

На думку колегії суддів ККС ВС, суд апеляційної інстанції обґрунтовано визнав безпідставними доводи захисника і про те, що коли чоловік вчинив кримінальне правопорушення, в Законі України «Про військовий обов'язок та військову службу» не було окремо визначено такого виду військової служби − за призовом під час мобілізації, а це вказувало на відсутність в його діях складу згаданого злочину.

Так, зазначений Закон у редакції, що діяла станом на 29 березня 2014 року, передбачав: порядок проходження громадянами України військової служби, їхні права та обов’язки визначаються цим Законом, відповідними положеннями про проходження військової служби, які затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.  В Указі Президента України від 17 березня 2014 року «Про часткову мобілізацію» передбачалося: оголосити та провести часткову мобілізацію на територіях м. Києва та 24 областей, призвати військовозобов’язаних, у тому числі резервістів, до яких належав і засуджений, для забезпечення потреб ЗСУ, Національної гвардії України.

Отже, зробив висновок ВС, доводи касаційної скарги про те, що особа не є суб’єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 408 КК України, − безпідставні. Такими самими є і доводи про те, що неприйняття чоловіком військової присяги виключало виникнення в нього військового обов’язку. Адже тимчасове положення «Про порядок прийняття Військової присяги», затверджене Указом Президії Верховної Ради України від 14 листопада 1991 року, на яке посилався адвокат, не визначає умови та підстави виникнення в особи військового обов’язку, а лише встановлює процедуру складення військової присяги.

З подробицями можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/74475761.